Kreios Space оголосила 4 серпня, що виведе на орбіту перший апарат із повітряно-реактивною електричною тягою — ABEP. Бака з паливом на борту немає взагалі. Забірник ловить залишки атмосфери, які ще трапляються на цій висоті, а двигун гальмує газ, стискає, іонізує й викидає назад — от і тяга.

Потреба в такому двигуні виникає лише в одному місці. Дуже низька навколоземна орбіта, VLEO — приблизно 100–400 км, — це висоти, де атмосфера вже відчутно гальмує апарат. Нижче 200 км супутник без постійної тяги сходить з орбіти за кілька днів. Тобто двигун має працювати майже безперервно, і будь-який привезений з Землі запас ксенону закінчиться швидше, ніж окупиться місія.

Подібний досвід уже є, тільки з баками. Японський SLATS (Tsubame) у 2017–2019 роках утримував висоту 167 км на ксеноновому електродвигуні й отримав за це рекорд Гіннеса. Європейський GOCE тримався на 255 км, теж на електричній тязі з паливом. Ідею збирати робоче тіло прямо з набігаючого потоку запропонували ще в 1960-х — і півстоліття вона лишалася розрахунками та вакуумними камерами.

Носієм для льотного тесту стане платформа MP42 від литовської Kongsberg NanoAvionics, яку інженери переконфігурували під вимоги Kreios. Дату запуску компанія не назвала, сказавши лише, що зробить це «коли інтерес до VLEO пришвидшиться». На власному сайті орієнтир значиться конкретніший — 2027 рік.

Ставка зрозуміла, якщо подивитися, де сьогодні тісно. У LEO вже тисячі апаратів, здебільшого Starlink, і їх щомісяця більше. VLEO майже порожня, знімки звідти різкіші через саму відстань, а зв’язок можна вести напряму зі звичайним смартфоном без спецобладнання. Бонусом — вимкнений апарат там згорає за кілька днів сам, без утилізаційних маневрів.

Європейських VLEO-ініціатив досі одиниці: ЄК фінансувала DISCOVERER у 2017-му та AETHER у 2020-му, ERC запустила BREATHE у 2023-му, DARPA почала Otter у 2024-му. Kreios має шанс першою перевірити, чи справді забірник збирає достатньо молекул на реальній орбіті — там, де густина повітря вимірюється мільярдними частками земної.

Джерело