Примітка редакції. Наш новий автор розповість про успішні оборонні бої, але під егідою ООН. Зараз звучить дико, еге ж?

Наша велика війна поступово заходить на свій п’ятий рік. Коли такий вік має людина, її вже починають сприймати як маленьку особистість, яка ходить власними ніжками, має власну думку та може гидити там, де придумає сама. На жаль, війні вік не допомагає стати більш зрозумілою.

Перебіг подій загалом незмінний. Українська армія менша, російська — більша. Російські солдати при цьому не можуть відвоювати бажане на полі бою, хоч як би про це не розпиналось їхнє вище начальство у доповідях для свого вищого начальства. Тобто кількість не впливає, війна тягнеться далі.

Це надто спрощена версія подій. Її легко сприймати як побудову міфу про непереможні СОУ. Лікується це банальним зустрічним питанням: якщо наше військо настільки круте, чому досі не перемогло? Не сердьтеся, я сам служу і хочу лише втримати ваші ноги на землі. Без зайвої лірики, притаманної у публічних обговореннях.

Сильні сторони є і у нас, і у ворога. Якщо скласти їх докупи, можна отримати більш-менш цілісну картину щодо певного етапу війни. Саме певного етапу, оскільки війна вже не раз змінювалася, навіть за ці п’ять років.

Війна змінюється, але найбільші наші успіхи так і залишаються пов’язаними з максимальною децентралізацією управління. Хоча сам бачив, що доволі часто її описують як право підлеглого робити те, що він вважає за потрібне. Це дуже велика помилка.

Командир визначає мету, пріоритети та межі допустимого. Підрозділи самостійно реагують на зміни обстановки, не чекаючи нового наказу щодо кожного кулемета, висоти або групи противника. Але так, це протилежність мікроменеджменту.

Це не самоволка, як часто змальовують наші успішні операції в медіа. Мовляв, начальник був дебіл, тож йому нічого не казали, а наші козаченьки до вечора звільнили половину області.

На полі бою така система важлива для меншої армії. Чисельно більший противник може дозволити собі втратити час, невдало ввести один підрозділ, компенсувати помилку (ввівши резерви) або просто повторити атаку згодом. Менша сторона такої розкоші не має.

Меншому війську доводиться швидше добувати дані про ворога, економити ресурси. І, як наслідок, частіше дозволяти молодшим командирам ухвалювати рішення в ті хвилини, коли старший штаб іще не бачить повної картини.

Будь-який аналіз перемоги «заднім» числом створює небезпечну ілюзію, ніби переможець заздалегідь підготувався, обрав зручну місцевість, розставив підрозділи, передбачив напрямок удару і потім лише спостерігав, як працює його план. У реальній війні таке трапляється вкрай рідко. На власні очі таких випадків точно не бачив.

Навіть якщо ваша армія добре підготовлена, противник також може бути підготовленим. Навіть якщо ваш штаб не припустився очевидної помилки, штаб противника також може її не припуститися. Або його недоліки можуть перекриватися чисельністю, запасами боєприпасів, більшою кількістю резервів чи здатністю атакувати кілька разів поспіль.

Правильне рішення не гарантує перемоги. Але збільшує її ймовірність.

Децентралізація потрібна не для ідеально підготовленої операції. Та найбільш важлива вона для моменту, коли ваш план уже почав руйнуватися. Помилок старшого начальства вона не виправить. Так само не налагодить вам постачання боєприпасів, і резерви точно не народить. Зате дасть можливість вам не завмерти після першої несподіванки.

А тепер перейдімо до прикладу такої ситуації.

Станом на лютий 1951 року сили ООН воювали в Азії (знаю, зараз це звучить дивно). Тоді вони вже пережили кілька стратегічних переворотів. Північнокорейське вторгнення відкинуло їх до Пусанського периметра. Висадка в Інчхоні дала змогу перейти в наступ і просунутися майже до китайського кордону. Проте вступ Китаю у війну восени 1950 року знову змінив ситуацію.

Розтягнуті сили ООН почали відступати. У деяких з’єднаннях було дуже багато полеглих. Під час відходу через Куну-рі американська 2-га піхотна дивізія втратила вбитими, пораненими або зниклими безвісти приблизно третину особового складу. І це я не рахував утрачену техніку.

Американські частини почали сприймати появу китайських військ на флангах як майже автоматичну підставу для відступу. Китайці вміло рухалися вночі, проникали через проміжки між позиціями (нічого не нагадує, га?), ставили заслони на дорогах і створювали враження, що будь-яке зволікання закінчиться повним оточенням.

Новий командувач 8-ї армії Метью Ріджвей намагався повернути військам упевненість і змусити їх знову діяти наступально. Втім, ця зміна ще не була завершена.

23-тя полкова бойова група полковника Пола Фрімена також не прибула до Чипхьон-ні свіжою та виспаною. До цього вона вже билася з китайцями, мала досвід розвідки боєм і патрулювала навколишні висоти. 3 лютого група зайняла Чипхьон-ні — невелике поселення на важливому перехресті доріг у центральній частині фронту.

Фрімен бачив, що навколишні гори панують над місцевістю. Рельєф був ідеальний. Проте він не мав достатньо людей, щоб утримувати всі висоти та створити суцільну зовнішню лінію. Довелося розмістити підрозділи на більш компактному внутрішньому периметрі.

Поки полкова група облаштовувала позиції, ситуація на сусідній ділянці різко погіршилася. У ніч з 11 на 12 лютого китайські війська прорвали оборону південнокорейських дивізій біля Хвенсона. Відступ цих частин утворив великі прогалини у фронті, а з’єднання ООН почали відходити на південь.

Між 23-ю полковою групою та основними силами виник простір завширшки до дванадцяти миль. Було очевидно, що ворог спробує цим скористатись, щойно усвідомить масштаб своєї переваги. Тож не дивно, що командувач X корпусу спочатку наказав Фрімену відступати.

Згодом Ріджвей скасував наказ. Чипхьон-ні мало залишатися підконтрольним, щоб затримати китайський наступ і дати корпусу час стабілізувати фронт біля Вонджу. Як ви розумієте, нічого хорошого це не означало для жодного солдата, якому поставили завдання виграти час для когось іншого.

Отже, зафіксуємо. Майбутній переможець вступав у бій у далеко не комфортному становищі. Сусіди відходили. Шляхи на південь опинилися під загрозою, а навколишні висоти навіть неможливо було повністю контролювати. Китайці мали можливість охопити позицію з усіх боків. Командування свідомо залишило полкову групу всередині потенційного оточення, сподіваючись виграти час для решти армії.

У складі 23-ї полкової бойової групи перебували американські піхотні батальйони, французький батальйон, артилерія, танки, інженерні та зенітні підрозділи. Загальна чисельність захисників становила приблизно 5000 військових.

Китайські сили навколо Чипхьон-ні були значно більшими: відомо, що у боях брали участь частини кількох дивізій, хоч і не всі вони одночасно наступали повним складом. Врахуйте, що кожна дивізія мала від 7000–8000 тисяч бійців, тобто перевага була дійсно значущою.

Фрімен свідомо пожертвував висотами, скоротивши фронт. Для цього він будував оборону навколо самого поселення. Це дало можливість тримати резерв поблизу небезпечних ділянок і пристріляти підступи артилерією та мінометами. До того ж танки й зенітні самохідні установки могли стріляти прямим наведенням.

Погодьтесь, ці смертники були дійсно сміливими.

Китайські атаки почалися 13 лютого і тривали переважно вночі. Противник проривався між ротними позиціями, захоплював окремі ділянки та кілька разів створював загрозу розсікання периметра. Однак кожен локальний успіх китайців зустрічав швидку відповідь.

Саме тут війська ООН воювали без очікування вказівок згори. Які можуть бути вказівки, якщо нагорі вас подумки вже поховали?

Батальйонні й ротні командири самі перекидали людей на ризиковані напрямки, які також визначали самотужки. Зазначу, що вони навіть проводили контратаки. Наприклад, на французькій ділянці втрачені позиції повертали спільними діями піхоти, корейських військовослужбовців, танків і безвідкатних гармат.

Але ж ви бачите, що кожна рота не вела якусь свою окрему війну. Всі частини розуміли головне завдання: не дозволити китайцям розірвати периметр і закріпитися всередині нього. Командування полкової групи розподіляло резерви. Командири на місцях не чекали нового наказу, коли противник уже заходив у їхні траншеї.

Саме завдяки поєднанню загального управління та місцевої ініціативи вдавалося швидко відновлювати становище. І це при настільки кричущій різниці в ресурсах.

Китайське командування не змогло використати чисельну перевагу одночасно. Після бою американські військові історики дійшли висновку, що шість китайських полків, залучених до штурмів, не атакували узгоджено і не вводили в бій повний склад. Більшість атак проводилася силами окремих рот, після яких на тих самих напрямках ішли наступні підрозділи приблизно такої самої чисельності.

Для захисників це все одно було смертельно небезпечно. Але вони отримували можливість послідовно реагувати на «пожежі» то в одному секторі, то в іншому.

Критичним залишалося питання деблокування. Для прориву до Чипхьон-ні сформували групу «Кромбез». Коли її піхота загрузла в боях на підступах, полковник Марсель Кромбез наказав двадцяти трьом танкам із піхотою та інженерами на броні прориватися дорогою.

Рішення було ризикованим, а взаємодія танків з артилерією виявилася недостатньою. Частина піхоти зазнала важких утрат. Проте бронегрупа дісталася периметра, а китайські війська, що вже перебували під тиском авіації та контратак, почали відходити.

Сильною стороною оборонців стала їх єдина перевага. Це правильна архітектура управління. Фрімен відмовився від спроби утримувати все й одразу. Компактний периметр дав змогу зосередити артилерію, резерви, транспорт і командні пункти. Батальйони знали свої сектори, але були готові допомагати сусідам.

Молодші командири мали достатньо самостійності, щоб відновлювати позиції до того, як локальний прорив перетворювався на оперативну катастрофу. Але й не ховали реальні показники від начальства, як тут дописали б деякі ідеологи антиармійщини в армії.

Звісно, ця піхота не залишилася сам на сам із китайськими атаками. Її підтримували артилерія, міномети, танки, зенітні установки, авіація, інженери та повітряне постачання. Та щось мені підказує, що посидіти при такій підтримці у Чипхьон-ні ніхто з вас не захотів би. Я, якщо чесно, також.

Знову ж, це я пояснюю через необхідність уникнути бахвальства під час вивчення минулого. Тоді ще ніхто нічого не знав. У тому числі й китайці.

Думаю, тепер ви готові дізнатись, що означала абревіатура CoG у назві тексту. Як дуже чесна та відкрита людина, перенесу це пояснення до другої частини статті.

Далі буде.